Яку обітницю я дав Богові?

Описание: Є зустрічі, які залишаються в пам’яті на все життя.
Не тому, що вони були гучними чи зовні значущими —
а тому, що через них Бог торкається серця.
Наприкінці 90-х мені довелося познайомитися з літнім пастором — братом Федором. Йому було близько 80 років. Після служіння він запросив мене на обід і розповів історію свого життя.
Під час Другої світової війни він пішов на фронт.
Він був атеїстом. У Бога не вірив.
Як і кожна нормальна людина, він не хотів помирати. Він був готовий воювати — але не хотів помирати.
І одного разу йому до рук потрапили кілька аркушів із Нового Завіту. Він почав читати. І в якийсь момент, сам не розуміючи як, почав молитися.
Він дав Богові обітницю:
«Якщо я залишуся живим — я розповідатиму про Тебе, про Твою милість і про Твою любов».
Це була молитва людини, яка стояла між життям і смертю.
Він залишився живий. Були поранення — але він повернувся додому.
І ось тут починається найважливіше.
Спочатку — тиша.
Минуло два-три роки. Життя пішло своєю чергою. Обітниця ніби стерлася.
Але совість не мовчала.
«Чому ти не починаєш? Ти ж дав обіцянку».
І він почав зі свого дому. Знайшов Біблію. Почав розповідати, як Бог зберіг його — спочатку фізично, а потім духовно.
Це були сталінські часи. Прийшла міліція. Заборонили збиратися.
Він продовжував.
Його заарештували. Посадили до в’язниці. Житло конфіскували.
Він заплатив ціну за свою обітницю.
Коли він повернувся, він сказав мені фразу, яку я ніколи не забуду:
«Я зрозумів, що на цій землі в мене нічого немає. Є лише Бог, Який може все дати».
Війна навчила його цінувати життя.
В’язниця навчила його цінувати вічність.
І слова Христа стали живими:
«Бо де скарб ваш — там буде й серце ваше».
Його скарб був не в домі.
Не в майні.
Не в безпеці.
Його скарб був у вірності Богові.
І коли я слухав його, я поставив собі запитання:
А яку обітницю я дав Богові?
І чи готовий я виконати її — не лише в страху, але й у мирний час?
Не лише в молитві відчаю, але й у щоденному житті?
Іноді Бог чує наші молитви на фронті.
Але перевіряє їх — у тиші звичайного життя.
Нехай кожен із нас сьогодні запитає себе:
Де мій скарб?
І що я пообіцяв Богові — та чи виконую я це?
Бо Бог не забуває молитов, сказаних у страху.
І Він очікує вірності, народженої в любові.Є зустрічі, які залишаються в пам’яті на все життя.
Не тому, що вони були гучними чи зовні значущими —
а тому, що через них Бог торкається серця.
Наприкінці 90-х мені довелося познайомитися з літнім пастором — братом Федором. Йому було близько 80 років. Після служіння він запросив мене на обід і розповів історію свого життя.
Під час Другої світової війни він пішов на фронт.
Він був атеїстом. У Бога не вірив.
Як і кожна нормальна людина, він не хотів помирати. Він був готовий воювати — але не хотів помирати.
І одного разу йому до рук потрапили кілька аркушів із Нового Завіту. Він почав читати. І в якийсь момент, сам не розуміючи як, почав молитися.
Він дав Богові обітницю:
«Якщо я залишуся живим — я розповідатиму про Тебе, про Твою милість і про Твою любов».
Це була молитва людини, яка стояла між життям і смертю.
Він залишився живий. Були поранення — але він повернувся додому.
І ось тут починається найважливіше.
Спочатку — тиша.
Минуло два-три роки. Життя пішло своєю чергою. Обітниця ніби стерлася.
Але совість не мовчала.
«Чому ти не починаєш? Ти ж дав обіцянку».
І він почав зі свого дому. Знайшов Біблію. Почав розповідати, як Бог зберіг його — спочатку фізично, а потім духовно.
Це були сталінські часи. Прийшла міліція. Заборонили збиратися.
Він продовжував.
Його заарештували. Посадили до в’язниці. Житло конфіскували.
Він заплатив ціну за свою обітницю.
Коли він повернувся, він сказав мені фразу, яку я ніколи не забуду:
«Я зрозумів, що на цій землі в мене нічого немає. Є лише Бог, Який може все дати».
Війна навчила його цінувати життя.
В’язниця навчила його цінувати вічність.
І слова Христа стали живими:

«Бо де скарб ваш — там буде й серце ваше».

Його скарб був не в домі.
Не в майні.
Не в безпеці.
Його скарб був у вірності Богові.
І коли я слухав його, я поставив собі запитання:
А яку обітницю я дав Богові?
І чи готовий я виконати її — не лише в страху, але й у мирний час?
Не лише в молитві відчаю, але й у щоденному житті?
Іноді Бог чує наші молитви на фронті.
Але перевіряє їх — у тиші звичайного життя.
Нехай кожен із нас сьогодні запитає себе:
Де мій скарб?
І що я пообіцяв Богові — та чи виконую я це?
Бо Бог не забуває молитов, сказаних у страху.
І Він очікує вірності, народженої в любові.