ГОРА ПЛЕЧІ

Описание: ГОРА ПЛЕЧІ

Над Раховом высочить гора Плечі.
Єї, безунь, тому так назвали, што на вершыну вс выносять на плечох. Й кунь туды не уйде — гора дуже крута.
А може, тому така назва, што похожа на людські плечі.
Она не така, як тутешні горы в сьых містах. Без ліса й корчув. На нюй росте низинька, айбо густа трава, а в нюй — косиці и й косиці.
В народі ходить повіря, што гора была таков, ги усі инші — розлогов, з рунинов на вершечку. И легко мож было вубрати ся туды.
Посеред зеленого поля стояла собі невелика деревляна хыжа. Жыла в нюй жінка-вдовиця, а инак − босорканя. Такої, видав, нигде в Карпатах не было. Тко юй бодай позуром не вгодив, у того серенчу и радусть одбирала: дітий умертвляла, маргу наврочовала. А тко честовав ї, тому помагала, у біді зараджовала: дівці легіня приворожовала, хлопцьови дівку обирала.
А мала босорканя двох сынув-близнюкув. Обдаровала їх великов силов: щи хлопчиками были, а вже з медвідьом били ся, а коли легінями стали, дерева з коріньом могли выривати.
Та были босорканині хлопці чисті душов, николи й никому біды не робили.
Єден раз засвіта розбудила босорканя сынув и посилать на дрова́:
— Принесіть по язанци,— каже,— та самі не трудіть ся, а дроворуба поглядайте, од нього й одберіть.
Не полюбила ся сынам материна наука, но змо́вчали й рушили в ліс.
У лісі й направду надыбали дроворуба. Чоловік якраз склав дрова у язанку й сів припочити.
— Што маєме чинити? — звідать єден брат другого. — Забрати дрова́ — біду зробити, не забрати — мамі не догодити.
— Удкы юй знати? — одповів другый. — Принесемо юй дров, та й уся біда.
Босорканя з хыжи не выходила, а вшытко знала: позирала у відро з водов, там, як у зеркалі, было видно, што єї сыны чинять. Розсердила ся она за той непослух и надумала люто їх скарати.
Принесли хлопці язанкы, а мати вже на порозі чекать, очима їх пропікать:
— Будьте прокляті! — залала їм. — Вітрами станьте: сіверным и южным, бы ніколи вєдно не были, а в буйці ся стріли. Най вам громы й блискавкы рудныма будуть, не я!
Тої же минуты браты-близнюкы стали невидимыма вітрами. Закрутили они над полонинами, лісами й горами, селами и скалами. Пуднимали хмары-туманы, дерева ламали, з громами братали ся. У рузні бокы розлетіли ся, потум єден другому настрічу не́сли ся.
Загадали браты-вітры помстити ся лихуй матері. Стріли ся пиля рудної хыжи й зачали дути на гору — єдєн з сівера, другый - з юга.
Уйшла босорканя з хыжи та спознала свойих сынув.
— Сыночкы,— заблагала,— не робіть сього, бо гору зрушите!..
Та не зважили сыны на крик злої матері-босоркані, моцно на гору напирали. Зрушила ся гора, й хыжу зачало присипати.
Гадала босорканя втікти, но не встигла: присипало ї земльов, каміньом, потому назад земльов.
Фест вікув одтоды минуло. А браты-вітры все щи не вгавауть: ни взимі, ни вліті, ни в яри, ни восени. Все стрічауть ся на Плечох.
Шумить трава, хилять свої головкы нечуйвітры.
А взимі на вершині завірюха й завірюха.
Люде кажуть, што то вітры снігом присипавуть свою матір-босоркашю. Абы не ожыла, людьом зло не робила.

Джерело: Легенди нашого краю. Ужгород : Карпати 1972. 216 с.